шаблоны joomla

Молитва за Україну

molys-za-ukrainu

Дорогі друзі! Нас об’єднує любов до України. На нашу думку, проявити єдність всіх українців як одної нації, незалежно від місця проживання і конфесійних відмінностей – помолитися за нашу Батьківщину, за Україну.

Приєднуйся! Твоя молитва потрібна Україні!

bozhe-velykyj-jedynyj-nam-ukrainu-hranymolytva za_ukrainu

Молитва за Україну 

Світлу, пречисту, єдину - 
Пір’ячко з крилець весни, 
Боже, врятуй Україну, 
Господи - сохрани! 
Вітром, розмаяним віттям 
Ненависть висуши й гнів, 
Розуму дай її дітям, 
Розуму, а не ножів. 

Дай не півмертвої мови, 
Що благовістом луна, 
Як струмування Дніпрове 
Хай не пощезне вона, 
Хай її душу вдовину 
Не порозтягують пси. 
Боже, врятуй Україну! 
Боже, єдину спаси! 

Може, це пісня остання, 
Може, це гірко - прости! 
Та німота і вагання - 
Наші камінні хрести. 
Ми загубили родину, 
Стали сліпі до краси. 
Боже, врятуй Україну! 
Господи, якщо єси!... 

 

                      МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ

Боже Великий! Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину Україну, волю та щастя їй дай.

Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай.
Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Того Милосердя та допомоги Твоєї потребують.
З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Меч Арія - символ України (Козацька Легенда)

Найкраще про суть і містичне призначення священного меча Арія для України оповідає стародавня козацька легенда, знайдена в архіві знаменитого козака і кобзаря, учасника українських визвольних змагань Василя Ємця: "Є така повідка, що, в часі збурення Запорозької Січі, характерник отаман Дженджелій не захотів піддатись москалям і рівно ж не хотів іти під Турка за Дунай. Він зібрав 300 запорожців і пішов з ними світ за очі. Коли запорожці прийшли до гори, прощаючись навіки з Рідним Краєм, їм вийшов якийсь дід назустріч і запитав:

— Чого прийшли сюди ви, діти?

— Січ нашу москалі спалили, зруйнували, волю задушили і Козацьку Мати-Україну в кайдани закували. Тож, нема де нам подітись. З москалями нам не жити й до бусурменів іти в прийми серце не лежить. Нехай камінням краще станем! — Так відповів за козаків отаман Дженджелій.

Кремезна постать діда розігнулась, його вже згаслі очі заіскрилися вогнем, зітхнув старий та й каже:

— Скидайте, діти, ваші шаблі та всі до одного.

І здіймали мовчки запорожці дамаські шаблі, що тисячі голів ворожих постинали й на купу перед дідом їх зложили.

Поглянув дід навколо, очі вгору зніс — і полумінь велика спалахнула. Стопилися шаблі в огні, неначе б то не криця була, лишень віск.

От розгорнув дід попіл і вздріли всі великий меч, з обидвох боків гострий та блискучий, але тяжкий, тяжкий.

— Попробуйте-но, діти, хто з вас цей меч здолає нідіймити! — озвався стиха дід.

І пробували всі, та силкувалися, але для кожного він був тяжкий.

— А нумо, пішліть гінців за річку, за Дунай, чи не знайдеться козарлюга, що зможе зрушити цього меча.

Гінці, як вітер, полетіли, і ось на конях швидкокрилих Братерство Січове прийшло з-за Тихого Дунаю.

— Попробуйте-но, діти, хто з Вас цей меч здолає підіймити! — озвався стиха дід.

І пробували всі та силкувалися, але для кожного був він тяжкий.

— То шліть гінців на Кубань, бо й туди пішла козацька запорозька сила.

Соколами полинули гінці, і на братній голос озвалося й присунуло Козацьке Товариство з-над Кубані.

— Ну, що ж? Пробуйте і ви цього меча зрухнути! — озвався знову стиха дід.

І пробували всі та силкувалася, але для кожного був він тяжкий.

— Ой, бачу, дітки, що нема такого межи вами, хто б подолав цей меч один підіймити! — промовив сумно дід.

— Повідь, дідусю, нам, а хто ж його підійме і хто з ним зможе воювати? — спитав отаман Дженджелій.

— То буде, сину, козак з козаків, якого ще не бачив світ!

— А як же буде зватись він? — спитав ізнову отаман Дженджелій.

— То буде, сину, з поміж лицарів могутній лицар, ще незнаний. Цей меч в його руках пером легеньким стане. Ним волю він здобуде, і лише тоді всміхнеться радісно стара Козацька Мати-Україна.

— А як же буде зватись він? — отаман знову запитав.

— ЄДНІСТЬ буде йому ймення. Коли у боротьбі з'єднається брат з братом, коли серця в одно зіллються, коли запроданці й зрадники переведуться! — прорік востаннє сивий дід і крізь землю провалився.

А навкруги все зашуміло, загуло: ЄДНІСТЬ!

— ЄДНІСТЬ! Як грім в степу Дніпровім покотилося, відбилося луною об Кавказ і за Карпатами озвалось: "КОЗАЦЬКА ЄДНІСТЬ!!!"

Із книги Тараса Каляндрука «Загадки козацьких характерників», м. Львів, 2007 р.

taras-kaljandruk-zagadky-kozackyh-harakternykiv

12 історій про українців, які воювали проти нацистів у лавах Об'єднаних націй

53 країни світу разом боролись проти нацизму.

 

7 мільйонів українців боролися з нацизмом у лавах Об'єднаних націй.

ukraina u drugij svitovij vijni-1

Канадка українського походження. Одна з перших українок, які пішли добровольцями до Канадського жіночого армійського корпусу. Служила у Великій Британії та в Британській зоні окупації Німеччини. Відзначена Медаллю Британської Імперії.

ukraina u drugij svitovij vijni-2

Канадець українського походження. Льотчик бомбардувальника. Був збитий в небі над Францією, але вижив і приєднався до французького руху опору. Загинув у боротьбі з окупантами. Нагороджений Військовим Хрестом Франції.

ukraina u drugij svitovij vijni-3

Уродженець Сумщини. Льотчик-винищувач, збив 64 літаки противника. Найбільш результативний ас в авіації союзників за весь час Другої світової війни. Тричі Герой Радянського Союзу.

ukraina u drugij svitovij vijni-4

Уродженка Чернігівщини. Мати померла під час Голодомору, батько загинув у таборах. До німецької окупації мешкала на Донеччині. Під час війни приєдналася до підпілля ОУН, стала кулеметницею. Згодом опинилася в УПА в Карпатах. Була захоплена радянськими каральними органами. Пройшла тортури і ГУЛАГ.

ukraina u drugij svitovij vijni-5

Американець українського походження. Вояк 1-ї бронетанкової дивізії США. Загинув героєм у бою з німецькою армією в Тунісі. Нагороджений найвищими відзнаками США: Медаллю Пошани армії США, медаллю Бронзова Зірка, медаллю Пурпурове серце та іншими.

ukraina u drugij svitovij vijni-6

Народився в Києві. Пілот бомбардувальника польської авіації. У складі 216 бомбардувальної ескадрильї брав участь у боях проти нацистського агресора з перших днів Другої світової війни. Після розгрому Польщі військами Гітлера і Сталіна евакуювався у Францію, а згодом Велику Британію, де продовжив службу . Нагороджений польськими, британськими та французькими хрестами і медалями.

ukraina u drugij svitovij vijni-7

Американець українського походження. Старший сержант піхотної дивізії США. Відзначився героїзмом у боях в Німеччині. Нагороджений найвищими відзнаками США: Медаллю Пошани армії США, медаллю Бронзова Зірка, медаллю Пурпурове серце та іншими.

 ukraina u drugij svitovij vijni-8

Уродженець Львівщини. З приходом радянської влади на Західну Україну був мобілізований в Червону Армію. Воював проти німецьких окупантів, потрапив у полон. Після звільнення з полону приєднався до підпілля ОУН. Полковник УПА. Видатний ідеолог і публіцист, автор низки підпільних видань, зокрема брошури: «Хто такі бандерівці та за що вони борються». Застрелився оточений підрозділом МГБ у криївці 23 грудня 1951 р. Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1 класу і Золотого хреста заслуги.

ukraina u drugij svitovij vijni-9

Уродженець Вінниччини. Війну зустрів лейтенантом Червоної Армії. Потрапив у німецький полон. Втік з табору військовополонених у Франції та приєднався до французького руху опору. Сформував власний партизанський загін. В одному з боїв схоплений і розстріляний нацистами. Герой Радянського Союзу.

ukraina u drugij svitovij vijni-10

Кримський татарин. Льотчик-винищувач, збив 30 літаків противника особисто і ще 19 у групових боях. Двічі Герой Радянського Союзу. Не боявся відкрито називати себе кримським татарином.

myhajlo-strenkww2 iwo_jima_flag_raisingmyhajlo-strenk-1

Підняття українського прапора вісковослужбовцями Збройних Сил України.

prapor viyskovi

Стренк Михайло (Майкл; 1911—1945) — сержант морської піхоти США. Учасник Другоі Світової війни. Українець. Учасник бойових дій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні під час Другої Світової війни. Старший за званням із шести військовослужбовців, що були зафіксовані на фотографії «Підняття прапора над Іводзімою» Джо Розенталь.

jevgen-bereznjakjevgen-bereznjak-1

Березняк Євген Степанович (нар. 25.02.1914, м. Катеринослав, тепер м. Дніпропетровськ) — український військовик, ветеран Другої світової війни, Герой України, генерал-майор, кандидат педагогічних наук, автор понад 100 наукових праць, один із рятівників міста Краків (тепер — Республіка Польща). Прототип головного героя роману «Майор Вихор».

Вічна слава Героям! Україна у Другій світовій війні.

Джерело: http://www.memory.gov.ua/page/8-9-travnya-materiali-dlya-zavantazhennya

Все починається з любові...

До 25-ї річниці Мінського громадського об'єднання українців "Заповіт" у часописі "Бєларусь" № 2 2015 р. опубліковано статтю "Все починається з любові...". На фото - керівник "Заповіту" Калюжна Г.Ю. та малюнки переможців і учасників шевченківського конкурсу малюнка, присвяченого 200-річчю від дня народження Великого Кобзаря.

vse pochynajetsja z ljubovi-1vse pochynajetsja z ljubovi-2

Голодомор 1932-1933 років в Україні

«Усяка насильницька смерть страшна: коли розстрілюють, вішають, душать… Це триває секунди, хвилини. А вбивство голодом розтягується на тижні, місяці. Смерть від голоду – це смерть без крові. Кров не ллється, кров поступово холоне. Умирали з голоду усі: чоловіки і жінки, старі і молоді. Вимирали родинами і цілими селами».

Голодомор - штучно створений у 1932-1933 роках більшовицьким режимом СРСР голод, від якого загинули мільйони українців. Цинізм трагедії Голодомору полягає, передусім, у тому, що він не був наслідком стихійного лиха, засухи або неврожаю, а результатом цілеспрямованої політики сталінського режиму. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй резолюції від 28 квітня 2010 р., присвяченій пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років, наголосила, що великий голод в СРСР був «викликаний жорстокими зумисними діями і політикою радянського режиму». Багато десятиліть у Радянському Союзі тема Голодомору перебувала під суворою забороною. Навіть люди старшого покоління, які пережили цю трагедію, не наважувалися говорити про неї публічно...

* * *

Прийшовши наприкінці 1920-х років до влади, Йосиф Сталін прагнув зосередити у власних руках необмежену владу. Для зміцнення Радянського Союзу він розпочав військово-промислову перебудову переважно аграрної країни, яка обернулась трагедією для багатьох громадян СРСР, зокрема селян. Їм довелося пройти через розкуркулення, примусову колективізацію, виконання обов’язкових планів хлібозаготівель. Унаслідок перерахованих методів було зруйновано традиційну систему землеробства.

Головною причиною Голодомору 1932-1933 рр. стало примусове проведення державних планових хлібозаготівель. Окрім активного вилучення «хлібних лишків», влада вдалася до репресивних заходів проти так зв. «саботажників». Так, 7 серпня 1932 року за ініціативою Сталіна прийняли постанову про «розкрадання колгоспного майна», що каралося розстрілом або позбавленням волі від 10 років. У народі вона отримала назву «Закон про п'ять колосків» та стала основою для розгортання масових репресій проти селян. Наприкінці жовтня 1932 р. до України прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В’ячеславом Молотовим. Від цього моменту маховик репресій запустили на повну потужність. До репресивних заходів додавалися ще й натуральні штрафи – вилучення продовольства й худоби в господарствах, що «заборгували» за нереальними планами хлібоздачі. Більшовицька влада також застосовувала спеціальний позасудовий репресивний захід – занесення на «чорну дошку» районів, сільрад, сіл і колгоспів за «невиконання хлібозаготівель». Це означало їхню ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів, інші жорстокі репресії, що ставали рівнозначними смертному вироку їхнім жителям. Ключовим елементом убивства голодом стала ізоляція України та Кубані. 22 січня 1933 р. директива за підписом Сталіна забороняла виїзд селян з території УРСР і Кубані в інші місцевості Радянського Союзу. Селянам припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ДПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них тих, хто голодує. Взимку й навесні 1933 р. в Україні стрімко зростає смертність від голоду. Найстрашнішим періодом стала весна 1933, коли будь-які продовольчі запаси в більшості селянських родин повністю вичерпались. Щоби врятуватись від смерті, голодні люди шукали будь-що придатне до їжі. Споживали навіть висушені стебла лободи та інших бур’янів. У селах зникли собаки й коти – їх було з’їдено. Часто фіксувались випадки споживання мертвих тварин. Окраєць хліба, сухарик став розкішшю, а для багатьох – недосяжною мрією...

За данимии Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України внаслідок Голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. осіб, серед яких етнічних українців – 3 млн. 597 тис., або 91,2 % від загальної кількості прямих втрат.

* * *

Пам’ять про Голодомор у Радянському Союзі перебувала під суворою забороною. З 1983 р. українці канадської та американської діаспори щорічно поминають вбитих голодом в Україні. Тоді ж британець Роберт Конквест та американець Джон Мейс розпочали дослідження голоду 1932-1933 рр.

В Україні про голод 1932-1933 рр. заговорили 1987 року. Першими сказали своє слово Володимир Маняк та Лідія Коломієць. Вони стали засновниками Асоціації дослідників голодоморів в Україні та Українського республіканського історико-просвітнього товариства “Меморіал”. Зусиллями цих людей постало перше українське видання «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал».

Четверта субота листопада в Україні визнана поминальним днем жертв голодоморів. Запроваджено його було Указом Президента Леоніда Кучми № 1310/98 від 26 листопада 1998 року як «День пам'яті жертв голодоморів». Комеморативні заходи проводяться як в Україні, так і за її межами. Перші особи держави відвідують поминальне богослужіння та покладають символічні горщики з свічками та зерном до пам’ятників жертвам. До 2008 р. заходи по вшануванню проводилися на Софійській площі. З 2008 р. - в Національному музеї «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні».

Кожного року в цей день проходить Всеукраїнська акція «Запали свічку».

28 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла “Закон України № 376 про Голодомор 1932-1933 років в Україні”.

Пам’ятники жертвам Голодомору встановлено у більшості населених пунктів України. Найбільш монументальні з них - це меморіали в Києві та Харкові. Закордоном, у містах Едмонтоні, Калгарі, Вінніпезі також встановлено пам’ятники померлим з голоду.

Український інститут національної пам’яті

Пам'яті Михайла Жизневського присвячується...

poema-poslannja-arasa-hevchenka

З найдавніших часів українців і білорусів єднає спільне історичне коріння: епоха Київської Русі, литовський період історії України. Чимало білорусів було серед запорізьких козаків, у військах Богдана Хмельницького в період Української Визвольної війни. Після поділу Речі Посполитої між Росією, Австрією та Прусією наприкінці XVIII століття, коли більшість українських і білоруських земель опинилися під владою Російської імперії, Україна та Білорусь спільно виступили проти колонізаторської політики російського царизму, спрямованої на повну асиміляцію українців і білорусів. Улітку 1918 року Рада БНР і Народний Секретаріат встановили консульські відносини з Україною. 27 грудня 1991 року між уже незалежними Україною і Білоруссю були встановлені дипломатичні відносини. 30 червня 1992 року було відкрито Посольство України в Республіці Білорусь, а 12 жовтня 1993 року — Посольство Білорусі в Києві. У 2004 році Консульський пункт українського Посольства, який розміщений у Бресті, було перетворено у Генеральне консульство України. Історія містить переконливі приклади взаємопідтримки і взаємодопомоги українців і білорусів у різних сферах суспільного життя, на переломних і визначальних віхах їх національного розвитку.

Так, у XXI столітті активну участь у Революції Гідності приймали представники різних народів, серед яких громадянин Білорусі, білоруський активіст та журналіст Жизневський Михайло Михайлович (біл. Міхаіл Міхайлавіч Жызьнеўскі, 26 січня 1988, Гомель, БРСР — 22 січня 2014, Київ,Україна).

Шляхетна постава, високе чоло та світлий погляд. Михайло часто дивився поперед себе і замріяно посміхався. Його погляд був спрямований кудись, де добро і світло, навіть коли на дворі падав дощ, а небо закривали згустки темних хмар.

В Україну хлопець приїхав ще у 2005 році. Спершу пробував закріпитися в Донецьку, потім у Кривому Розі та Києві. Зрештою винаймав житло в Білій Церкві. Тут знайшов роботу зварника та монтажника. Прикладна професія — лише спосіб заробітку, коло зацікавлень Михайла було набагато ширшим: історія, міфологія, лицарський рух, журналістика та інше.

Загинув 22 січня 2014 року близько 9-ї години ранку від пострілу кулею в серце біля стадіону «Динамо» на Грушевського. Медики були безсилі.

Смерть Михайла Жизневського стала справжнім шоком для учасників мирного протесту і передвісником подальших жертв.

Впродовж останніх тижнів Михайло збирав інформацію для газети «Соборна Київщина».

Власною кров’ю білорус назавжди вписав своє ім'я в історію України.

Михайло Жизневський не дожив до двадцяти шести років лише чотири дні. Саме в день його народження відбулась панахида за загиблим у Києві. На панахиду прийшло понад 10 тисяч людей.

Героя Небесної сотні поховали увечері 28 січня на цвинтарі біля селища Стяг Праці у Гомельському районі Білорусі.

                                       pamjatnyk-myhajlo-zhyznevskyj

26 листопада 2014 року на вулиці Грушевського в Києві відкрили меморіал Михайлові Жизневському. Батьки загиблого та активісти, які приїхали з Білорусі, поклали квіти до меморіалу та провели панахиду.

                                      memorial-myhajlovi-zhyznevskomu

28 листопада 2014 року Президент України Порошенко Петро Олексійович нагородив орденами Героїв Небесної Сотні трьох іноземців, які загинули під час Революції Гідності, серед яких громадянин Білорусі Михайло Жизневський.

Відповідний документ Порошенко підписав під час зустрічі з батьками Михайла Жизневського, яким передав нагороду їх сина. Президент зазначив, що робить все можливе для того, щоб Михайло Жизневський отримав звання Героя України, однак зараз закон не дозволяє вручати цю нагороду іноземцям, і потрібне відповідне рішення Верховної Ради. Глава держави висловив сподівання, що Парламент ухвалить необхідні зміни в законодавство.

 

 

Нижче наводимо текст улюбленої української лемківської (за іншими даними закарпатської) тужливої народної пісні Михайла Жизневського «Пливе кача по Тисині…», яка стала широковідома після її виконання під час реквієму за загиблими учасниками Революції гідності:

Плине кача по Тисині,

Ой, плине кача по Тисині.

Мамко моя, не лай мені,

Мамко моя, не лай мені.

 

Залаєш ми в злу годину,

Ой, залаєш ми в злу годину.

Сам не знаю, де погину,

Сам не знаю, де погину.

 

Погину я в чужім краю,

Погину я в чужім краю.

Хто ж ми буде брати яму?

Хто ж ми буде брати яму?

 

Виберут мі чужі люде,

Ой, виберут мі чужі люде,

Ци не жаль ти, мамко, буде?

Ой, ци не жаль ти, мамко, буде?

 

Ой, як ж мені, синку, не жаль?

Як же мені, синку, не жаль?

Ти на моїм серцю лежав,

Ти на моїм серцю лежав.

 

Плине кача по Тисині,

Ой, плине кача по Тисині.

Мамко моя, не лай мені,

Мамко моя, не лай мені.

Він належить не тільки українському народові, а й усьому світові…

Знищимо ворога забудеться
і ненависть, і горе, і знову
розцвіте земля наша в добрі і
згоді, і будемо добрими, як
були, ще добрішими станемо.



Олександр Довженко

«Він належить не тільки українському народові, а й усьому світові…»

(До 120 років з дня народження Олександра Довженка)

Про війну українськими письменниками сказано і написано дуже багато. І це зрозуміло: вся історія українського народу пов'язана з постійною загрозою іноземного вторгнення. З українських історичних дум і пісень, поетичних і прозових творів про Велику Вітчизняну війну ми дізнаємося про подвиги наших дідів і прадідів, завдяки їм краще усвідомлюємо, які страждання приносить людству війна.

Серед творів українських митців про людину і народ на війні особливо виділяються оповідання й кіноповісті Олександра Довженка (1894—1956).

Довженко народився 10 вересня 1894 року в містечку Сосниці на Чернігівщині в багатодітній родині. Значно пізніше, будучи сталою людиною, у далекому 1942 році О. Довженком була задумана автобіографічна повість «Зачарована Десна», а дописана за рік до смерті. Митець створив гімн рідним і землякам, милій Сосниці і річці дитинства – Десні. «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя».

Джерелами його таланту стали неповторна краса придеснянської природи, влучне народне слово і чудова пісня, своєрідність духовного світу людей, що його оточували з дитинства. Після закінчення Глухівського учительського інституту Довженко випробовував себе в різних професіях: він учителював, був дипломатом, художником-ілюстратором і, нарешті, кінорежисером, де проявив себе на повну силу творчого обдаровання. Він став одним із найвизначніших кінорежисерів світу. Справжнім шедевром німого кіно називають фільм Довженка «Земля». В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів назвали «Землю» Довженка. Інші його відомі фільми — «Арсенал», «Звенигора», «Щорс».

Олександр Довженко — один із тих письменників, яким випало жити в надзвичайний час. На очах у нього відбувалися грандіозні соціальні битви, мільйони людей загинули під час війн. І серце Довженкове не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Він сам був на фронті і на власні очі бачив горе, сльози, кров і своїм обов'язком вважав оспівувати безсмертний подвиг українців, показати всьому світу безмір їхніх страждань і велич героїчних звершень.

Війна — надзвичайне випробування в житті кожної окремої людини і нації загалом. Довженка хвилювала проблема достойної поведінки людини на війні, доля жінки. В 1942 році він записав: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена».

Під час війни особливо яскраво проявляються кращі риси людей, вони здатні до вершин злетів духу, але можуть опускатися й до негідних вчинків.

Перу митця належить ряд оповідань і кіноповістей, темою яких є Велика Вітчизняна війна. Це такі твори, як: «Стій, смерть, зупинись!», «Воля до життя», «На колючому дроті», «Незабутнє», «Мати», а також кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум'яних літ».

«Україна в огні» — це кіноповість про простих людей, вони сильні духом, віддані своїй землі, готові заради неї йти на смерть.

Однією з найбільших проблем, яка хвилювала письменника, була проблема зрадництва. Письменникові боліло і те, що серед його земляків знайшлося немало тих, хто заради ласого шматка перейшов на бік ворога. Довженко багато роздумує над причинами морального падіння деяких своїх співвітчизників. У зрадництва багато причин, але основна причина, на думку Довженка, лежить глибше — повна відсутність патріотичного виховання, ці люди позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. Вони не вивчають історії, у них нема слова «нація» — остався тільки прикметник, у них немає вічних істин.

Загальновідомими стали слова із Довженкового «Щоденника», де він вказує на головних винуватців: це ті, хто не дозволяв викладати українцям українську історію і викладання наук у всіх вузах здійснювали нерідною українцям мовою, такого нема ніде в світі.

Глибокий патріотизм і людяність пронизують кожну сторінку Довженкової кіноповісті «Україна в огні». Не дивно, що цей твір викликав таку ненависть Сталіна. Тавро «націоналіста» назавжди лягло на ім'я письменника.

Полемізуючи з нікчемними і підлими людьми, що топталися по найсвятіших почуттях, Довженко говорить: «Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, — невже любов до свого народу є націоналізм?»

«Україна в огні» — неприхована правда про страшні випробування, яких зазнав наш народ під час другої світової війни. Письменник-гуманіст Олександр Довженко з усією силою свого таланту засуджує війну як найжахливішу катастрофу в житті народів.

У всіх творах Довженка відчувається активна присутність авторської особистості. У вступі, яким розпочинається оповідання «Незабутнє», він пише: «Цю історію хочеться казати найдорожчими словами… Хочеться кожне слово помити в українській криниці, де дівчина воду брала, і поставити слова чистими рядами, щоб незабутнє вигравало в них, як сонце на Великдень, і радувало людські серця у великі і трудні часи. Хотілося б вишити слова, мов червоні квіти на холодних рушниках, і розвішати рушники в кожній хатині, аби хто на них не глянув, з якого боку не зайшов, щоб вони завжди були непорочними, як говорила колись про себе моя скорбна мати».

Довженко належить усьому світові, він є одним із найвизначніших митців планети. Його твори просвітлюють душу, очищають її від скверни, злоби і ненависті. Девізом усього життя і творчості О. Довженка були його слова: «Щоб зворушувати, треба бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний стан глядача і читача, треба нести просвітленість у своєму серці, треба правду життя підносити до рівня серця, а серце нести високо».

Про значення спадщини О. Довженка один із культурних діячів Франції Б. Аменгаль сказав: «Його творчість — неповторна. Він родоначальник нового не тільки в кіно, а й в літературі... Дякую українському народові за те, що він дав світові такого великого митця, як Довженко».

Підготовлено Г. Калюжною

Зірка першої величини

В цьому році виповнюється 125 років з дня народження видатного, унікального письменника-сатирика Остапа Вишні (справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко).

В літературу Вишня прийшов уже цілком зрілою і сформованою людиною – йому вже було за тридцять. 1922 рік став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в українській гумористичній літературі.

У своїх дотепних і завжди оперативних фейлетонах піднімав важливі питання громадянського і політичного життя молодої Республіки Рад. Відомий український письменник Микола Хвильовий писав: «Я полюбив його гумористичні «Усмішки» за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко трагічні.

Остап Вишня був майстром політичної сатири. Його політичні памфлети й фейлетони мали високу сатиричну спрямованість, точне вбивче слово та іронію. В його книзі «Мисливські усмішки» сміх доброзичливий і життєдайний. Все людяне, все земне було любе його доброму серцю і відкритій душі. Не зважаючи на величезну популярність, слава не заколисала митця. О. Вишня шукав нових творчих прототипів, їздив по Україні, зустрічався з читачами, працював до самозабуття.

Засоби, якими користувався О. Вишня, були прості. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, в якій він був неперевершеним майстром. Його мова селянська, з міським жаргоном, а ще він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і “збудованого” соціалізму. Допікав розмовою, своєю сатирою висміював нещадним “зниженням” високих обіцянок, гасел, програм — до голої дійсності, до діла, до сущого.

Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, жорстокість, любов.

Здобувши позицію інтелектуала, родившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині в забутому Богом полтавському містечку Груні, не маючою змоги дати одержати вищу освіту. Був все життя безпартійним — у вік партійної всемогутності й тиранії. О. Вишня володів важливою рисою — внутрішньою свободою за всіх ситуацій, від “нечистої сили” і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завше жити сміх — не жовчна злість, а гострий добрий гумор.

В 1934 році О. Вишню, як видатного “злочинця”, засудили за “терор проти вождів народів” на 10 років “віддалених таборів”, в 1935 році його перекинули в табір на Кожву (під Воркутою), а звідти в 1937 році — саме в час масових розстрілів політв'язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг! пурга! морози! — в табір Чіб'ю для додаткового “слідства”, а фактично – на розстріл. Та по дорозі О. Вишня захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані в таборі, за дротом.

Поки О. Вишня дужав смертельну хворобу — минула масова єжовська операція розстрілів в'язнів.

Після звільнення з таборів, в яких пробув всі 10 років, у своєму щоденнику Остап Вишня записав: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... Я гадаю, що своїми стражданнями маю право сказати: “Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу».

О. Вишня був і назавжди лишається в українській літературі зорею першої величини. І слово його чарівне, веселе і сміх його неповторний житиме вічно.

Літератор

Увічнення пам’яті першого творця Конституції України

Г. Калюжна,

голова МГОУ «Заповіт», громадської комісії по увічненню пам’яті П. Орлика,

заслужений працівник культури України

Увічнення пам’яті першого творця Конституції України

 

Пилип Орлик – видатний державний діяч, гетьман України, поет і публіцист по праву став в українській історії символом непереможного козацького духу та незгасаючого прагнення до утвердження Незалежності Української Держави.

Тільки з проголошенням незалежності України і зняттям цензури на дослідження історичних першоджерел широкий загал дістав можливість познайомитися з історичними постатями, причетними до національно-визвольного руху українського народу.

Поневолення народу України, незалежно від того, з якого боку це відбувалося, на протязі багатьох століть описували, фальсифікуючи події, факти, а діячів визвольного руху, які чинили опір, всілякими способами дискредитували. Палали наші бібліотеки, насильно забиралась у населення та знищувалася література, історичні джерела. Грабувались та вивозились за межі України культурні коштовності, щоб позбавити народ пам’яті минулого, а значить – і майбутнього.

Не дивлячись на те, що пройшли віки, спомини про історичні постаті України, які вели визвольну боротьбу проти іноземного ярма, яке накидувалося на тіло і душу українського народу під різними приводами, ще і нині генетично викликають у декого за межами України помутніння розуму та бажання продовжувати підлу справу їхнього очорнення. Та, на щастя, історичні події нотувалися не тільки у ближньому оточенні, в Стамбулі, Варшаві чи Москві, але й в інших місцях. І нині є можливість віддати належне історичній істині.

Українці у світі, в їх числі і українці Білорусі, вшановують ім’я Пилипа Степановича Орлика (1672-1742). Він залишається в нашій пам’яті як чиста та світла людина, сердечний сім’янин, чоловік із трагічною долею, але з душею великого патріота України, за долю якої він боровся все своє життя.

П.С. Орлик створив першу Конституцію України. Він був одним із перших у створенні такого правового акту не тільки на тернах Європи, а й Америки.

Коли знайомишся з його життям і діяльністю, не можливо не відчути, якою незвичайною, особливою була ця людина – мужня, відважна, безкомпромісна.

На шляху боротьби він зазнав більше невдач, ніж здійснив своїх бажань, падав і піднімався, знов вставав на повен зріст, стаючи незламним.

І все це заради України, в ім’я її незалежності.

У російській історії, як відомо, його ім’я не раз шельмували, називаючи зрадником. Та хіба може бути зрадником людина, єдина «провина» якої лише у тому, що боровся він за українську самостійну козацьку державу!

Тривалий час ім’я Пилипа Орлика в Білорусі було мало відоме. І мало хто знав, де його мала батьківщина, де пройшли його дитячі та юнацькі роки.

В історичних джерелах було записано, що П.Орлик народився в с. Косута, Ошмянського повіту (Гродненська губернія). У зв’язку з підготовкою до відзначення 330-ліття від дня його народження у 2002 р. почалися пошуки села, яке, як виявилося, тепер належало до Віленського р-ну (Мінська обл.).

Після відвідування с. Косута і Вілейського райвиконкому президія БГОУ «Ватра» прийняла рішення про створення Громадської комісії по увічненню пам’яті П.Орлика, до складу якої увійшли відомі білоруські архітектори, скульптори, науковці, депутати Народного зібрання Білорусі, представники українських громадських об’єднань.

Почалася копітка, систематична робота по увічненню пам’яті П.Орлика в Білорусі. Були налагоджені зв’язки з Вілейськими районною Радою, краєзнавчим музеєм, Інститутом історії НАН Білорусі та України, науковцями Білоруського Державного університету, науково-дослідницького Центру козацтва Інституту історії НАН України та багатьма іншими науковими установами.

Неодноразово члени Громадської Комісії їздили в с. Косута , відбувались зустрічі з адміністрацією Вілейської районної Ради і райвиконкому, на яких обговорювались питання про встановлення пам’ятного знака П.Орлику та реставрацію каплички для майбутнього музею. У Вілейському краєзнавчому музеї було відкрито експозицію про П. Орлика.

Членом Громадської комісії В.М. Тарнавським – архітектором, Лауреатом Державної премії Білорусі та скульптором Л.П. Ященко було розпочато роботу над макетом майбутнього пам’ятника і пам’ятного знаку, які з багатьох причин так і не були відкриті.

Робота Комісії сьогодні продовжується. У 2005 р. в м. Вілейка пройшли перші історичні читання, присвячені 295-літтю з дня прийняття першої Конституції України. У цьому заході взяли участь вчені з України, члени Комісії, представники Вілейської районної Ради, Посольства України в РБ, група істориків, викладачів середніх шкіл Вілейського району.

Членами Мінського громадського об’єднання українців «Заповіт» у бібліотеці № 20 було організовано виставки літератури: «Пилип Орлик - державний діяч України», « П. Орлик - син двох братніх народів». У газеті «Українець в Білорусі» постійно висвітлюються матеріали про автора першої Конституції України.

У 2006 р. за рішенням Мінського облвиконкому та за підтримки Вілейської районної Ради в с. Косута урочисто відкрито пам’ятний знак П.Орлику, відбулася і перша панахида.

Напередодні відзначення 335-річчя від дня народження П.Орлика Громадською комісією опрацьовано спеціальну програму з відзначення цієї пам’ятної дати. Підготовлено і видано збірник наукових праць «Пилип Орлик – гетьман і автор першої Конституції України» (Мінськ. Видавничий центр БДУ, 2006). Вихід книги мав значний резонанс серед наукової спільноти та української громадськості столиці. У Посольстві України відбулася презентація книги, в якій взяв участь директор науково-дослідного Інституту козацтва Інституту історії України, науковці Інституту історії НАН Білорусі, відомі білоруські історики, письменники, українська громада столиці, представники Вілейщини.

Ім’я Пилипа Орлика стало звучати в республіканській і регіональній пресі, в українських періодичних виданнях, на білоруському державному радіомовленні. Одну з вулиць м.Вілейка названо на честь П.Орлика. Готуючись до відзначення 335-річчя П.Орлика під патронажем Громадської Комісії за участю Посольства України в РБ, Вілейської районної Ради серед середніх шкіл, гімназій району був проведений I конкурс на кращий малюнок, твір про знаменитого земляка, переможці якого відзначені дипломами, грамотами.

У 2007 р. Мінським громадським об’єднанням українців «Заповіт» та Громадською комісією по увічненню пам’яті П. Орлика започатковано проведення «Днів українського співу», в яких взяли участь хорові колективи з України: Ніжненького державного педагогічного університету ім. М.Гоголя, Київського державного педуніверситету ім. М. Драгоманова, а також відомий чоловічий хор ДК Мінського автомобільного заводу та ін.

У 2010 р. з нагоди 300-ліття ухвалення першої Конституції України за ініціативи Громадської комісії, за участі Посольства України в РБ, Білоруського державного університету та Товариства Дружби «Білорусь-Україна» був проведений конкурс на кращий науковий твір серед студентів історичного факультету БДУ. Рішенням журі конкурсу 12 кращих наукових праць студентів були відзначенні Дипломами організаторів. Треті історичні читання, присвячені дню народження П. Орлика, пройшли в Інституті історії НАН Білорусі за участю відомих білоруських вчених, представників української громади. Щорічно члени Громадської комісії, МГОУ «Заповіт», об’єднання українців «Краяни» (м. Молодечно) беруть участь у святі Петра і Павла церкви с. Косута, де проходять виставки української вишивки, портретів гетьманів України, фотовиставки, а також відбуваються виступи українських самодіяльних колективів Мінська, Молодечно, Кобрина та Вілейки.

Великі особистості належать усьому людству, ми – українці Білорусі пишаємося своїм земляком. Будучи обраним гетьманом України, 5 квітня 1710 Пилип Орлик проголосив «Пакти і Конституцію прав і вольностей війська Запорожського», що нині іменується першою Конституцією, котра стала законодавчим актом, який набагато століть випередив правову думку європейських народів.

У 2012 році до 340-річчя від дня народження П.Орлика вперше в Національному історичному музеї Білорусі було відкрито виставку, присвячену його життю та діяльності. В ювілейний рік у Вілейці пройшли історичні читання, присвячені пам’ятній даті. У 2013 р. члени Комісії за участю Вілейських райвиконкому, краєзнавчого музею організували проведення «Круглого столу», присвяченого видатному земляку.

Протягом 12 років українці в Білорусі за участю білоруських, українських вчених, представників Вілейського краю самовіддано працюють над увічненням автора першої Конституції України. У Республіці Білорусь тепер знають про П. Орлика, про нього складають вірші, поеми, пісні, есе. Однак наша діяльність не може бути завершена в Білорусі доти, доки не буде встановлено пам’ятника чи погруддя.

Нова Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку суспільства і держави.

Новообраний у 2014 р. Президент України П.О.Порошенко у своєму зверненні з нагоди Дня Конституції України зазначив, що після запропонованих змін до Основного Закону «буде докорінно змінено принципи організації місцевої влади в Україні. Завдяки змінам до Конституції вперше більше прав отримає не Президент чи парламент, а носій влади – народ та органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Оновлена Конституція України зміцнить підвалини єдності суспільства та закладе основу для формування сучасної політичної нації».

П.Орлик працював на благо Українського народу. Він мріяв про Україну як державу європейського рівня і заради такого майбутнього творив Конституцію.

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років на території Білорусі

Велика Вітчизняна війна названа визвольною, священною. Священним був кожен день цієї війни – і дні тяжких оборонних боїв, і дні переможних наступів. І навіть масові репресії не змогли зломити та знищити всенародну священну любов до рідної землі, готовність захистити її, нехай і ціною власного життя.

Спільність цілей і завдань боротьби всіх радянських людей знайшли своє яскраве вираження в її інтернаціональному характері. На боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками піднялися всі – і старий, і малий. Почуття патріотизму досягло свого напруження. Прагнення відстояти незалежність країни, свою домівку було нестримним. Йшлося про долю великої, єдиної Батьківщини – Радянського Союзу, про те, бути нашій Батьківщині чи загинути. Розуміння цього загального почуття ненависті до ворога в загальному пориві об'єднало людей всіх національностей, різного соціального стану і було головною складовою Великої перемоги над фашизмом в роки Великої Вітчизняної війни. Дружба радянських народів стала важливим фактором глибини і розмаху цієї всенародної боротьби.

У перші дні Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників розгорнулася жорстока боротьба, в якій брали участь представники всіх націй і народностей. Ми знаємо, що перший удар війни взяли на себе прикордонні застави – легендарний героїчний Брестський гарнізон. Серед воїнів цього гарнізону були представники більше 30 національностей. На прикордонних заставах командирами були росіянин старший лейтенант І. Тихонов, мордвин лейтенант А. Кіжеватов, українець старший лейтенант В. Усов. За проявлений героїзм і мужність у перші ж дні війни Кіжеватову і Усову було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

У роки війни було сформовано 60 національних військових формувань. В широкомасштабній партизанської боротьбі на території Білорусі брали участь представники 73 націй і народностей. Як свідчать документи, в підпільному і в партизанському русі на території Білорусі з 1941 по 1945 роки брали участь 10968 українців. З них 1245 осіб загинули, 9000 з'єдналися з частинами Червоної Армії, 336 людей зникли без вісті. У 586 партизанських загонах 50% становили росіяни, 36,1% білоруси, 8% українці, 3,5% інші національності. З 117 командирів партизанських бригад – 35% білоруси, 48% росіяни, 12,8% українці, 2,5% – інші національності. Із 104 начальників партизанських штабів – 35% білоруси, 56% росіяни, 10,5% українці. Вони не тільки активно воювали, вели партизанську війну, але й уміло керували й організовували її. Разом з білорусами (71%) боролися росіяни (19,3%), українці (3,9%), євреї (2,8%), а також латиші, литовці, грузини, казахи та представники багатьох інших національностей. Подвиг партизан, підпільників в роки війни був високо оцінений. Більше 120 тисяч її учасників були нагороджені орденами і медалями, в тому числі 88 чоловік удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них 45 білорусів, 30 росіян, 9 українців. За звільнення Білорусі загинуло більше 660 тисяч солдатів. За проявлений героїзм 1631 воїн отримав звання Герой Радянського Союзу, в їх числі - 235 українців.

Їх подвиги підтверджують те, що в перших рядах йшла молодь, яка в ім'я майбутнього віддавала своє життя.

Ось декілька прикладів:

  1. Колотько Микола Олексійович – Герой Радянського Союзу. Народився в місті Шостка Сумської області. Закінчив Сумський аероклуб. З перших днів війни на фронті. Рота, командиром якої він був, захопила переправу через річку Березино біля міста Бобруйськ. Німці завзято боролися за цей плацдарм. Колотько М.О. і його солдати відбили 11 ворожих атак. Сам Колотько загинув у цьому бою. Йому було всього 21 рік.
  2. Двожильний Юрій Михайлович – Герой Радянського Союзу. Народився в місті Костянтинівка Донецької області. З 1941 року на фронті. Особливо відзначився при звільненні Могильовської області. Батальйон, яким він командував, форсував річки Проня і Бася, захопив переправу і протягом 5 годин утримував її, відбиваючись від ворога. Героїчно загинув у бою. Йому був 31 рік.
  3. Мірошниченко Павло Опанасович – Герой Радянського Союзу. Народився в селі Залісся Конотопського району Сумської області. Працював токарем на заводі. На фронті з 1941 року. Командир взводу розвідників Мірошниченко П.О. в бою за село Печище закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту. Йому було 22 роки. Більше 20 представників різних національностей повторили подвиг О. Матросова, в їх числі – Павло Мірошниченко.
  4. Рак Павло Миколайович – Герой Радянського Союзу. Народився в селі Карпилівка Любнінського району Полтавської області. На фронті з 1941 року. Командир взводу танків лейтенант Рак П.М. особливо відзначився в звільненні міста Борисов. У ніч на 30.06.1944 року екіпаж танка Т-34 прорвався через замінований міст на річці Березина. Відрізаний від основних сил, він протягом 17 годин вів нерівний бій з ворогами. Екіпаж танкістів згорів у танку, але ворогам не здався.
  5. Світличний Тимофій Іванови – Герой Радянського Союзу. Народився в селі Світличне Вовчанського району Харківської області. Працював у колгоспі. На фронті з 1941 року. Командир ракетної установки «Катюша». Особливо відзначився при звільненні Вітебської області. 26.06.1944 року батарея, в якій він служив, переправилася через річку Оболенка і вступила в бій з переважаючими силами противника. Їх оточили фашисти. 6 годин гвардійці вели нерівний бій. Ракетна установка не дісталася ворогові і була знищена. Розрахунок установки загинув у цьому бою. Командиру було лише 37 років.

За звільнення спільної Батьківщини 11 603 солдатам, представникам 100 національностей і народностей, було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Серед них 8100 – росіяни, 2069 – українці, 443 – білоруси, 161 – татари, 108 – євреї, 96 – казахи, 22 – калмики, 90 – грузини, 40 – вірмени, 69 – узбеки, 61 – мордвини, 44 – чуваші, 44 – азербайджанці, 32 – осетини та інші.

З першої миті війни і до останнього салюту всі нації і народності Радянського Союзу разом були захисниками Батьківщини, і ніхто тоді не питав якої ти національності.

Після розпаду СРСР і створення нових самостійних держав питання про національні меншини стало одним з важливих в діяльності цих держав. На кінець 1990 року в нашій республіці проживали представники 120 національностей, включаючи білорусів. Найбільш численними національними меншинами були росіяни (13,2%), поляки (4,1%) і українці (майже 3%). Для збереження себе як етносу національні меншини почали створювати громадські культурно-освітні національні об'єднання. Одним з перших в 1990 році було створено Мінське громадське об'єднання українців «Заповіт». Пізніше аналогічні об'єднання були створені у містах Молодечно, Гомель, Брест, Гродно, Кобрин, Вітебськ, Могильов. У тому ж році була створена Асоціація українців «Ватра». В даний час це Білоруське громадське об'єднання українців «Ватра», філією якого є об'єднання «Заповіт».

У Республіці Білорусь, починаючи з 1992 року, було прийнято низку законів, положень, нормативних актів, що регламентують діяльність національних об'єднань. Створено і сьогодні діє Координаційна міжетнічна рада при Уповноваженому у справах релігій і національностей, яка займається питаннями, що стосуються їх діяльності. На підставі цих положень та документів, Статуту БГОУ «Ватра» проводить свою громадсько-просвітницьку діяльність МГОУ «Заповіт».

Основними напрямками роботи є: збереження рідної мови, культури, народних традицій та історичної пам'яті. Члени об'єднання – учасники загальноміських заходів, присвячених святам: звільнення Білорусі, Дню міста-герою Мінськ. Також вони є учасниками міжнародних конгресів, наукових конференцій, форумів, фестивалів, які проводяться в Україні.

Цього року українці Білорусі широко відзначають 200-річчя з дня народження видатного поета, художника Тараса Шевченка. У Національній бібліотеці за участю Посольства України в РБ, вчених Інституту літератури і мови НАН Білорусі, БГУ, української громадськості було проведено круглий стіл на тему «Вплив творчості Тараса Шевченка на духовний світ слов'янських народів», книжкова виставка. Проведено II-й Мінський Шевченківський конкурс серед учнів середніх шкіл міста Мінська, пройшли ювілейні вечори.

Одним з важливих напрямків об'єднання є тема патріотичного та інтернаціонального виховання молоді, збереження пам'яті про безсмертний подвиг солдатів Великої Вітчизняної війни. Була підготовлена і видана книга «У пам'яті народній навіки» (Мінськ: «Енциклопедикс», 2004 р. - 52 стор). Книга присвячена воїнам українського походження, які воювали на території Білорусі в роки Великої Вітчизняної війни, чиїми імена названі вулиці в містах і селах Республіки. Книга була перекладена українською мовою з передмовою Бориса Олійника - письменника, Лауреата Національної Шевченківської премії під назвою «В боях за синьооку Білорусь».

На базі бібліотеки № 20, де працює відділ української літератури, нашим об'єднанням постійно організовуються тематичні книжкові виставки письменників, що пишуть про війну (Олесь Гончар, Леонід Первомайський, Віктор Некрасов, Олександр Довженко, Василь Биков). Щорічно в дні початку Другої світової війни, разом із представниками Посольства України в Республіці Білорусь, відвідуємо Московське кладовище, місця поховання солдатів, покладаємо квіти до їх могил та пам'ятників.

У рік 70-річчя визволення Білорусі пам'ятаємо і про те, що в жовтні Україна також відзначатиме 70-річчя повного звільнення від німецько-фашистських загарбників і про те, що за її свободу віддали життя тисячі кращих синів і дочок Білорусі.

І, які б зміни, події не відбувалися сьогодні на моїй рідній землі, ми завжди будемо пам'ятати про тих, хто, знищивши фашизм, захистив наше майбутнє ціною власного життя. Таким чином, наші народи, пов'язані спільною історією, не зможуть розділити ніякі кордони.

Калюжна Галина Юхимівна, Голова Мінського міського громадського об'єднання українців «Заповіт», Заслужений працівник культури України

morshynkurort

Санаторно-курортний комплекс «Моршинкурорт»: здорова печінка та кишечник – тількі після лікування в Моршині!